Спочатку коротко, щоб закрити тему шоломів.
1. Читаємо уважно перший пост теми.
2. Про те, що шолом таки потрібен, людину попередили ще в Києві, на що була отримана відповідь "ну и что, все так пишут". Тобто, мова йде не про незнання, не про "забув", а про "забив".
3. Читаємо уважно правила форуму.
За ці дні я жодної хвилини не пошкодував про своє рішення, тим більше тепер.
Усім ярим борцям з "каким-то фетишизмом к шлемам", "понтами" і "способом подзаработать на их продаже" – дорога в
цю тему
Але для історії їх пости нехай тут залишаються. Країна має знати своїх "героїв".
Вы сначала прочтите о чем идет речь ( может для Вас нужно это сделать пару раз ) , а потом встревайте! ...
NightDreams, хамство ще нікого не прикрашало. Особливо, щодо дівчини. Вітаю, мужній вчинок.
На цьому пропоную глибоко видихнути і писати лише по темі поїздки. Дякую.
Отже, ми таки повернулись з цієї шаленої пригоди. Було нелегко, але воно того варте.
Третій день розпочався раннім підйомом, латанням нових проколів, що вилізли за ніч, і ранковим купанням. Усі наввипередки хотіли звільнити баули від зайвих продуктів, тому сніданок дещо затягнувся. Та й місце ночівлі так сподобалось, що покидати його не хотілось.
Закупились в Каневі водою і поповзли вовчими стежками в Шевченківський заповідник. Трохи блукали, трохи місили болото, трохи годували комарів, але, загалом, заїзд на Чернечу гору "з тилу" просто казка. Серпантини в лісі порадували і чомусь склалось враження, що ми більше спускались, ніж піднімались. Знову ж, дороги там усі перекриті і вже почали заростати кропивою (о, ці крики і стогін в колоні
), а головне – просто всипані зламаним гіллям. Як не намагались вберегти перекидки, одну таки погнули.
Пам"ятник Кобзарю, панорама на Дніпро, спуск по бруківці до річкового вокзалу і знову повертаємось в Канів. Підкріпляємось і вирішуємо рухатись все ж по треку до лісу, а там видно буде. Ще в Каневі відремонтована перекидка таки не витримує і у нас з"являється черговий кандидат на евакуацію асфальтом на сінглспіді. Поки об"їжджали дамбу, заробили ще два проколи і надія встигнути на заплановану електричку о 19:42 потроху почала танути. Далі якось неймовірно довго їхали і їхали лісом до пляжу, а навігатор все показував і показував до нього 2 км. Місце нагадує морське узбережжя десь в Криму, але запланована ночівля була б в компанії місцевих, які живуть там "дикарями" вже кілька днів. Так що всі вимушені зміни планів виявились на краще.
Часу залишається зовсім мало і про зручну другу електричку питання вже не стоїть – якось вже будемо штурмувати в Яготині останню прохідну з Гребінки. Зрізаючи трек, до Хоцьків пробирались лісовою дорогою з глибоким піском, знову втратили багато часу. До електрички залишається 3 години. І тут в першій же хаті, де стали набрати води, нас просто ошелешили: до Яготина звідси селами... 80 км, а через Переяслав – ще більше. Вмикаємо режим "no panic" і вже за кілька хвилин з телефонів, навігаторів і паперової карти колективний розум видає більш-менш реальну картину. Групу чекає спринт на 57 км за 3 години.
Варіант через Переяслав відпав відразу, коли побачили, наскільки завантажена траса і відчули силу зустрічного вітру. Боковий не настільки страшний, тому формуємо бойове шикування і вкручуємо по непоганому асфальту селами, де зустріли не більше десятка машин. Виходимо на зміни, періодично відпочиваємо і тому йдемо досить рівно – всі тримаються мужньо і сподіваються на чудо, що електричка запізниться. Крейсерська швидкість поступово падає з 25 до 18, Яготин вже на горизонті, на одометрі пішов 110-й км. На електричку таки встигли... Подивитись. Подивитись, як вона віддаляється від вокзалу.
Залишався резервний варіант ставати на третю автономну ночівлю на озері і їхати на Київ ранковою, але завдяки розвіднику Андрію і групі парламентерів на чолі з Вікою, місце ночівлі фантастичним чином перемістилось в ту саму ранкову електричку. Ну чим не романтика? Хіба б повірила Іванна, якби їй хтось сказав раніше, де вона зустрічатиме свій черговий День народження? Про обличчя пасажирів, яким подали на посадку нібито порожній поїзд "з депо" промовчимо. Так, нарешті велосипедисти виграли бій за місця у вагоні, причому спальні.
Ось так все закінчилось. На щастя, чи на жаль – кожен вирішує сам.
Але для себе відмітив, що група прожила ці три дні, як єдиний організм, разом долаючи усі труднощі і разом насолоджуючись неповторними місцями. Зі сміхом пробирались крізь чагарі і стійко вкручували останні кілометри до Яготина, разом розбирались в навігації, допомагали в замиканні, прикривали від вітру, готували вечері і сніданки, підтримували один одного, коли просто хотілось зупинитись і кинути велосипед з кручі. Все робилось з гарним настроєм, а тому результат міг бути теж лише гарним. Так, вистачало проколів і поломок (карма червоної майки в дії); з кабіни виходили на всі боки (Люда і Сергій, швидше видужуйте); спочатку нас ганяв дощ, потім дошкуляла спека; велосипеди з баулами, здавалось, важили по 100 кг, коли штовхаєш їх вгору. Але коли вибираєшся на ту гору і дивишся навколо, звідкись з"являються нові сили, щоб об"їхати усю цю красу повністю.
Ще раз дякую усім за цей відпочинок для душі і тонус для тіла.
Ось мій трек за 3 дні
http://www.gpsies.com/map.do?fileId=yzpgxybohlwyjfou. Фактично, запланований виконали на 75%.
І трішки фото
http://vitox.io.ua/album677315
наші "левые" місця ночівлі